Література Середньовіччя
Література середніх віків
доволі різноманітна, оскільки займає великий часовий проміжок в історії
розвитку літератури. Витоки Середньовіччя сягають перших століть нашої ери.
Твори Святого Письма стали одними з перших літературних спроб – релігійний характер носили і подальші твори Середньовіччя.
З падінням Римської імперії і початком утворення окремих централізованих держав – широкого розвитку набрав епос, зокрема героїчний, це ми можемо побачити в багатьох країнах Західної Європи.
Герой французького героїчного епосу – безстрашний, сміливий, відданий своєму королеві.
Носіями героїчного епосу були мандрівні співці, у Франції їх називали жонглерами.
Поступово література набирає світського характеру, де героями виступають люди що представляють різні прошарки населення.
Найвідоміша книга цього етапу – це розповідь про «Трістана та Ізольду», яка знайшла своє продовження в літературі XIX століття і не лише у Франції, а й в Україні – Леся Українка написала твір «Ізольда Білорука».
Одним з найпопулярніших жанрів стає лицарський роман, історичний зміст якого згодом поступається місцем розповіді про неймовірні подвиги лицарів, які в дійсності не зустрічались, і набирає фантастичного характеру.
Висновок. Здобутки літератури Середньовіччя:
* розвиток християнської літератури;
* героїчний епос;
* лицарські романи.
Література Відродження
На зміну похмурому, теоцетричному Середньовіччю
приходить нова епоха – епоха Відродження, яка охоплює найбільш розвинуті
західноєвропейські держави.
З’являється новий
погляд на людину і її місце в складному і багатогранному світі. Людей нових
ідей називали гуманістами (гуманізм - людяний).
Головні риси
Відродження – це звільнення від надмірного церковного контролю; орієнтація на
вічні джерела – античне мистецтво, Біблію і фольклор; відтворення природи як
вічного ідеалу; зображення життя в його полярних проявах, низьких і високих;
пошук гармонії, поєднання мистецтва і науки; перевага національних мов над
латиною.
Найвідоміші
представники – це Рабле, Війон, а також
літературна група «Плеяда», куди входив П’єр Ронсар.
Література класицизму
XVII ст.
представлено творчістю великих драматургів – П. Корнеля, Ж. Расіна,
Ж.
Мольєра. Театр часів класицизму вирізняється характерними рисами. Жанри в ньому
поділялися на «високі» і «низькі». Твори «високого» жанру –
трагедії – мали бути написані обов’язково віршами.
Класична п’єса будувалась на основі трьох єдностей: часу, місця і сюжету (дії). Правила, такі суворі для «високих»
жанрів, не поширювались на «низький» жанр – комедію. Вона була вільна від
умовності, неминуче властивої трагедіям класицизму, її героями могли бути
прості люди, які розмовляли повсякденною простою мовою. На перший план виходить
ідея утвердження абсолютної монархії, релігії.
Тема, яка розвивається в художній
літературі – це конфлікт між державним (суспільним) і особистим.
У творах зображуються універсальні
характери – типи. Постійність характерів і дій. Мистецтво носить повчальний
характер.
Висновок. Класицизм (лат. сіазісш -
зразковий) напрям у європейській літературі і мистецтві.
Для класицизму характерні такі принципи:
-раціоналізм;
-прагнення побудувати мистецтво на засадах
розуму;
-прагнення до аристократизму, щоб підняти художню
творчість над буденністю. Центральна ідея класицизму – ідея розумності,
впорядкованості.
Література Просвітництва
В історію європейської культури XVII ст.
увійшло як «доба розуму». При цьому літературі відводилася першочергова
культурна і суспільна роль. Вона виходила за межі салонів, перестала бути
забавою аристократів. Читання романів, повістей та поем стало в Європі
поширеним заняттям.
Основний філософський, ідейний, естетичний
та художній напрям XVII ст. отримав назву Просвітництва. Письменники-просвітителі звертаються
до художніх жанрів насамперед для того,
щоб у цікавій та доступній формі викласти різноманітні ідеї та знання, і всі
вони вірять у можливість побудови «царства розуму» на землі шляхом виховання
читачів, переконання їх у своїх ідеях.
Головними постулатами епохи Просвітництва
були такі принципи: освіту зробити просвітою, починаючи із найнижчих. Головними
героями-творцями цієї доби були
просвітителі, люди науки, державні діячі – реформатори. Йшла масова пропаганда
знань, книг, мистецтва та інтересу до історії. Поглиблювалося поняття гуманізму в нових умовах абсолютної
монархії. Йшла гостра критика феодалізму, релігійного догматизму і абсолютизму
– це відобразилося в публіцистичних жанрах : памфлетах і фейлетонах. Головною
ідеєю просвітників було змінити цей світ на ліпший на основі знань.
Найвідоміший просвітник Вольтер розробив теорію «освіченої монархії», мрію про «філософа на троні» -
мрія цілком логічна : якщо добро , порядок і порядність – природні риси, буде
все гаразд. Але це були лише ідеї і мрії. Реальне життя було іншим. Ось і
висловився один із правителів: «після нас – хоч і потоп».
Найбільшим здобутком Просвітництва стала
знаменита Французька енциклопедія, що вийшла у 35-ти томах з 1751 по 1780 рр. і
втілила погляди просвітителів на всі речі і справи світу – як їм самим здавалося , з найбільш «загальнолюдської точки зору», з точки зору «здорового
глузду». Однак для того, щоб сформувався і , головне, сприймався такий погляд ,
французьке суспільство мало стрімко пройти великий шлях звільнення від тих
розгалужених забобонів, над якими ще наприкінці попереднього століття сміявся
Мольєр . Вона ввібрала у себе найпрогресивніші ідеї просвітителів на оточуючий
світ.
Найбільший внесок у розвиток і поширення ідей , думок,
переконань
, які були в епоху Просвітництва ,зробили Жан-Жак Руссо , Дені Дідро, Вольтер (Франсуа Аруе) і Монтесп’є.
Представники Просвітництва розробили такі жанри , як філософський роман та
повість , художня публіцистика.
Література романтизму
Французький романтизм сформувався пізніше,
ніж англійський і німецький. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав
розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. Французький романтизм не відмовлявся
від реальності, навпаки – він її стверджував як реальність героїчну. Йшлось про
сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не
припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама
по собі. Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил
і табу «класичного віку». Художники-романтики намагалися довести французькій
публіці: мірилом «доброго смаку» можуть бути і народне мистецтво, і героїчна
сучасність, а не лише застарілі класицистичні нормативи. Представниками
літератури романтизму були: Віктор Гюго, Жермена де Сталь, Жорж Санд, О. Дюма,
Ламартин, Готьє.
Висновок. Головний конфлікт у творах романтиків – це протистояння героя та
суспільства.
Метою (ідеєю) було виховання людини та
суспільства на прикладі ідеалів.
Романтизм був активний і пасивний; другий
відходив від реальності, вдавався до фантастики і умовностей.
